Щоденник. 18.11.2017

- Прокидайся...

- А котра година?

- Дев'ята.
- Вже? - через сонні інтонації прорвався подив.

Встати із ліжка все-таки прийшлось. На стільці, що стояв під єдиною жовтою стіною у кімнаті, лежали розкидані на швидку речі. Думки застрягли у прірві дрімоти, але потроху починали повертатися до життя. Невпевнені кроки ставали дедалі міцнішими. Вії, розуміючи свою безвихідь, поповзли угору. І от руки вже чіткими рухами накладають смуги тейпу та кидають в останній момент скоч у маленьку кишеню наплічника.

Перший день Матчевої зустрічі серед клубів у с. Гаразджа поблизу Луцька стартував.

Разом із першим днем на одну з перших хвилин (четверту) вийшла я. Навіщо? Здається відповідь очевидна. Жодного разу моя нога ще не ступала на терени Волині, хіба що проїздом у Норвегію у 2015 році. Нове місце, нові емоції, новий ліс. Особливо ліс… Чистий, з підліском, але без листя, та грибами - химерними, не знайомими, замерзлими. Насолода переслідувала мене до третього контрольного пункту, який приліпився до самотньої сосни посеред вирубаної галявини, добратися куди можна тільки через розритий та порослий чагарником пісок. Після такої подорожі гарний настрій перетворився на роздратування разом із підвернутою ногою і забитим коліном. Проте, якщо жінка може бути жінкою, то спортсмен повинен боротися до кінця. Відверто кажучи, це вдавалося не постійно, про що кажуть невеликі помилки у районах контрольних пунктів. Сама місцевість не допускала варіанту, коли їй не приділяють уваги: широкі не чітко виражені форми рельєфу, рівчаки та схили у три-п'ять горизонталей, що лише здаються простими, та всюди доріжки. От і спробуй тут кинути компас! Трохи полегшувало становище опале листя, але я примудрилася погуляти навіть за таких обставин.

Щодо дистанції – вона мені сподобалась і я дякую організаторам за їх роботу. Не зупиняйтесь на цьому, бо мені вже кортить приїхати до Луцьку наступної осені на Чемпіонат України на спринтерських дистанціях.